Сегодня в смт Михайлівка (Перевальський район) 15.05.2021

"Онукова жінка мене поїдала. Сказала, що хочу тікати" - як виживає "бабдом" у глибинці

Була дільнична лікарня і стаціонар. У 2007 році все закрили. Одна бабушка Олександра Платонівна жила там. Каже: "Куди я піду?". Так і осталася. Був у неї обігрівач-вітродуйчик, електрика. Приписали бабу Шуру. Потім ще одна жінка прийшла. Сільрада взяли будівлю на баланс. Був, як будинок престарілих на громадських засадах, - каже бібліотекарка із села Худоліївка Семенівського району на Полтавщині 55-річна Олена Ярошенко.
У селі діє неофіційний будинок для літніх людей. Станом на кінець лютого там проживало шестеро людей 2 жінки та 4 чоловіка. За перебування віддають 75% пенсії. Місцеві називають притулок "бабдомом". Офіційно його статус затвердити не можуть, бо потрібно аби були спеціально облаштовані приміщення, медперсонал тощо.

Аби будинок функціонував, сільрада віддавала його в оренду комусь із мешканців. У 2020-му році місцеві депутати подовжили орендарем будівлі на наступні 10 років записали Олену Ярошенку. Окрім бібліотекарської роботи, вона у вільний час дбає за мешканців притулку. Крім неї літніми людьми опікують чотири жінки. За роботу отримують по тисячі гривень у місяць.
Були часи, коли у "бабдомі" жили по 13 людей.
Одну бабушку син привіз, а сам у Чехію поїхав. Вона шкоди наробила зірвала різьбу на газовому крані. Вранці кухарка почула запах газу і перекрила. Потім жінка постягувала всі кроваті в кучу. Даже дуже важкий диван, який ми утрьох ледь рухали. Третього дня мусив її син вернутися та забрати. Відвіз на Полтаву. За місяць померла, додає Ярошенко. Будинок для літніх це одноповерхова цегляна будівля, колись фарбована в білий колір. Від дороги відділена невисоким дерев'яним парканом. Від низької хвіртки до ґанку веде вузька пішохідна доріжка. Ділянка навколо будинку 7 соток. Тут є старі господарські будівлі: погрібник, гараж, розвалений сарай. Два дерев'яних туалети старий, яким не користуються, на межі ділянки. Біля сараю новіший, але теж вже з прогнилими дошками.
В сараї провалився дах, вивалилася стіна. Купою навалені старі ватяні матраци, якесь лахміття. Між стінами розтягнута мотузка, на ній сушаться запрані ганчірки і жіноче спіднє.

За сараєм на землі смітник. Рівним шаром розкидані харчові відходи, пакети, пляшки з-під горілки, банки та кришки з-під консервації.
Біля ґанку порається, зчищаючи розмоклий сніг, невисокий худий чоловік у чорній трикотажній шапці, картатій сорочці та камуфляжних штанах.
Добрый день. Заходите. Ольга Александровна как раз убирает, она на кухне, каже Борис Гафулов, 78 років.
За коричневими вхідними дверями холодний передбанник. Під вікном невисокий критий клейонкою стіл. На ньому алюмінієва миска з водою на дні, шматок мила поруч. Двері праворуч ведуть в невелике приміщення без вікон. Стара груба, якою давно не користуються, накрита квітчастим флісовим пледом. На старій тристулковій шафі з дзеркалом стоїть зелена пластикова миска. Далі- довгий вузький коридор з дверями в 6 житлових палат. У кінці - двері в господарчу частину будівлі.
Кімната відпочинку прохідна. Навпроти входу наступні двері. Там стоїться рукомийник. На столі старі каструлі, лежать газети. Диван займає простір вздовж стіни до вікна. Застелений бежево-чорним покривалом. В кімнаті є телевізор.
В наступній кімнаті загального користування стоїть шафа та акуратно заправлене залізне ліжко. Працює душова кімната з прозорими дверцятами. З обох боків пральні машинки.

Доброго дня. А я якраз прибираю. Поли з хлоркою мию каждий день, каже санітарка Ольга Ярошенко. Це висока блондинка міцної статури в білому халаті поверх одягу. На руках жовті гумові рукавички. Якби ще ремонт якийсь хоч хто допоміг зробити та ви шо! У нас тут газ, тепло. Вікна хоч які повставляли. Я тут 24 роки медсестрою працювала, коли функціонувала ще лікарня. Потім доробляла в амбулаторії. Зрештою так і осталась. Із різних сіл у нас люди. Їм про нас соцпрацівники розповідають.
Опалення в "бабдомі" газове. На кухні газова плита, фарбовані полиці. Морозильна камера на 6 прозорих ящиків. У кожному в пакетах лежать продукти. Холодильник розташований в іншій кімнаті. Відключений.
Є крупи, два мішка макарон, овощі морква, цибуля, картошка. Мука, сахарь, каже Ольга Олександрівна.
Перша праворуч у коридорі чоловіча кімната, розрахована на 4 мешканців. Обстановка аскетична: 4 ліжка, 4 тумбочки, 4 стільці. Меблі всі різні. Гола дерев'яна підлога фарбована в темно-червоний колір.
Ліворуч біля входу ліжко 67-річного Віктора Богданова. Живе тут близько 4-х років. Чоловік лежить, закрившись ковдрою до неголеного підборіддя.

Я сам з Семеновки. Но, попал сюда раньше, чем там открыли дом престарелых. Предлагали переехать в Семеновку не хочу. У меня есть родычи. Точно не знаю, приходили сюды до меня или нет, каже.
Віктора Олексійовича у притулок привезла рідна сестра з села Вербки неподалік Семенівки. У нього є діти, але ніхто не навідує. У минулому мав великі проблеми з алкоголем. Зараз хворіє, більшість часу проводить у ліжку.
На дальньому ліжку сидить Анатолій Колішенко, 78 років. На ньому чорні трикотажні спортивні штани, заправлені в шкарпетки. Зверху світла сорочка і сірий піджак старого крою.
Він у нас вже років 10. По нього з головою сільради їздили до Семенівки. Тамтешня селищна голова Людмила Милашевич позвонила. Мовляв, один, замерзає. Жив сам в страшних умовах, антисанітарія. Сусідка ходила до нього топити в хаті і поїсти приносила. Син є, якого він покинув у півторарічному віці. Раз приїздив сюди навідать батька. Анатолій Павлович давно не в собі. Раніше пив сильно. Порізав одного дєдушку в нас. Часто буває агресивний, гамселить ціпком у стіну. Останнім часом майже не ходить, каже Ольга Ярошенко.

Чоловік потребує консультацію психіатра. Його думали покласти на лікування до психоневрологічного стаціонару. Та закон не дозволяє людина має добровільно дати дозвіл на такі дії, додають у притулку.
Ще одна чоловіча кімната останні з трьох дверей праворуч по коридору. Розрахована на 2 пожильців. Тут обстановка затишніша. На вікні фіранка з зеленого шифонового тюлю. Біля ліжок на підлозі килимки. На столі в кутку працює маленький телевізор.
Я тут дольше всех живу, 9 лет. Родился и жил когда-то в российской Казани. Там папка похоронен. Там остались и мои две жены. Дети есть. Внук был, но разбился на машине. Поехал с бабушкой, попали в аварию. Она выжила, а его не стало, каже Борис Гафулов. С тех пор, как мамка померла, приехал в Украину. Не помню уже в каком году. Сначала был в Глобинском районе в селе Чапаево. Работал скотником в колхозе. Потом вышел на пенсию. Когда умер сельский голова, уехал оттудава. В разных местах жил, а потом привезли сюда. Тут раньше была больница, а стал бабдом. Когда я приехал, двое людей жили. Но, они уже поумирали. Нема больше никого из тех. Один остался. Прописан в бабдоме, показує український паспорт.
Борис Борисович був безхатченком, жив на вокзалі. Звідти його й привезли соцслужби до Худоліївського будинку в 2011 році.

Сначала помогал тут по хозяйству. Кухарки тогда не было денег не было. Сам все делал. А когда тут жильцов добавилосьь, деньги нашли и появились сотрудники. Все работает за счет нашей пенсии. У меня она 1600 гривен. На руки дают 300. Остальное идет на проживание и питание. Кормят хорошо. За коммунальные платит Елена Васильевна. Я еще подрабатываю в селе. За курами, поросятами смотрю. Могу птицу ощипывать и разделывать. Помогаю одной женщине. У нее два сына, но они свое хозяйство ведут. Заработал вчера 300 рублей. В смысле, гривен, розповідає чоловік. В соседней Мусиевке тоже есть бабдом. Там знакомые бабушки живут две осталось, остальные поумирали. У нас условия лучше.
Борисович, ізвіняюсь. А де ви хлорку діли, яка отут стояла, широко відкриваючи двері до кімнати, голосно питає санітарка.
Борис Борисович встає з ліжка та шукає в кутку під ним пляшку з відбілювачем "Білизна".
Ох, біда-біда, зітхає жінка, прихилившись до дверного косяка. Біда зі старими. А де ж їм бути? Під забор же не повикидаєш?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У кожного своя квартира: діаспорянин порівняв українські та нідерландські притулки
З неопалюваного коридору до кімнати тягне холодним повітрям. Борис Гафулов віддає "білизну" та повертається на ліжко. З-під газет на столі дістає потертий зошит, із нього старе жіноче фото середини минулого століття. З коричневої фотокартки лагідно дивиться круглолиця чорноброва жінка в темному сарафані строгого крою та білій блузці з коротким рукавом. Їй років 40. Точніше вік важко зрозуміти, бо жінку старить бавовняна світла хустка, зав'язана під підборіддям.
Моя бабушка, уже покойная. Мария Архиповна Шендрик. Она сама с Веремеевки была. Судьба такая тяжелая у нее. Обижали в Веремеевке, переехала в Липники (Вереміївка, Липники - села в Семенівському районі. - Gazeta.ua). А потом сюда ее перевезли. А дом там люди сожгли был возле остановки. Она здесь лежала, жили мы с ней в этой самой комнате вместе. Я ей помогал. Когда упала, сам поднимал. Слегла. К ней фельдшер ходила, тут недалеко живет. Умерла Мария от простуды, которая дала осложнение на легкие. 19 января был год, чоловік схлипує, відвертається до вікна, витирає сльози.
"Бабусею" Борис Борисович називає свою подругу, з якою разом жили до минулого року в "бабдомі".

Сусід 68-річний Микола Юхименко спостерігає за розмовою на ліжку, посміхається.
Я сам із Сотницького Гребінківського району. Жив з батьком і матір'ю. Батьки померли, переїхав до Худоліївки. Дітей не маю. З родичів осталась сестра Галька, каже Микола Іванович. Раньше був трактористом у колхозі. Земля осталась гроші за паї получаю. А будинок розібрали. Син дружини продав комусь.
Микола Іванович жив із дружиною Зіною в будинку у Худоліївці. Рік тому наприкінці січня вона померла.
Они оба любили выпить. Зина как раз получила деньги за пай. Ну и загуляли. Они из магазина вышли, я за ними шел. Говорю: "Зина, идите домой, выспитесь, захотите выпить принесите и пейте дома". И пошел себе. А ей, наверное, стало плохо вроде тромб оторвался. Она на улице упала. Коля домой пошел. Утром встал, а ее нет. Пошел искать, а она там лежит. Хорошей жинкой была. И Коля хороший. После того живет в бабдоме, розповідає про приятеля Борис Борисович.
Замість мене пенсію получає одна жінка, колишня сусідка Наташа. В магазині робе. Вона мене провідує, як опікун. Єслі шось нада, приносить, додає Микола Іванович.
У жіночій кімнаті ліворуч від входу на стіні прікріплений вішак з полкою та гачками. Далі стара двостулкова дерев'яна шафа, оздоблена шпоном, із дзеркалом на фасаді. Закрита на великий навісний замок. Впритул до неї стоїть старий прямокутний обідній стіл, застелений червоно-білою тонкою скатертиною. Зверху накрите декількома газетами. За столом ліжко застелене біло-зеленим покривалом. Посередині згорнувся клубком смугастий кіт.

Мурчик. Всішний. Спать ходить до Бориса. Коли Ольга приходить мить підлогу, то тікає до мене, заходить до кімнати Ольга Стусенко, 82 роки. Вона невисока на зріст. Йде повільно, всідається зручно на ліжку. Все життя прожила в Худоліївці. Працювала дояркою в колгоспі. Заміж не ходила, дітей не мала. Мій брат женився. Його невістка з Сумської області. Онукова жінка мене поїдала. Так я вже плакала! Пішла до голови, сказала, що хочу тікати. Він мені сказав, шоб я переходила. 25 грудня, перед прошлим новим годом, переїхала сюда. Так шо тут живу більше року. Братова невістка од мене требувала, щоб я їй пай свій віддала. Я сказала: "Ти чужа не віддам!" Ні копійки не дала їй.
Жінка зіщулюється, плаче. Крупні сльози котяться по її зморшкуватим щокам. Витирає кінчиком теплої хустки.
Пенсію щомісяця получаю. Було 2500, додали ще 300 гривень. З неї 1700 віддаю в бабдом на харчі і комунальні. Тим шо остаєцця розпоряджаюся. Сардельки купляла, канхвети. Недавно масло брала. А ще нада куплять таблєтки і мочовик больний, і серце, давлєніе скаче. Врача в нас нема. Таблєтками помагає чоловік один Володимир Михайлович. Привозить нам допомогу. Було, врач приїжджала з Мусіївки. Подивилася мене, послухала. Треба, каже поїхати просвітитися (зробити рентген. Gazeta.ua) в больніцу в Хорол. Прийшлось нанімать машину. В однієї жінки, що в нас тут завтра прийде чергувать, хлопець на машині робе - Гриша. Заплатила йому 300 гривень. А ще 450 в лікарні оддала за те, що світили. Сказали, шо я печінку застудила.
Крім племінника жінка має сестру Галину, яка живе у селищі міського типу Гаспра в Криму.
Я їй звонила, просила: забери мене до себе. Не можу, каже, тебе тут не припишуть. Сказали: "Чужих нікого не брать".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ООН фіксує примусові виселення українців з Криму
- У неї там була хата, яку потім знесли. Замість неї поставили п'ятиетажку. Я там два раза була в неї у гостях. Приїжджаю раз, а дом номер 15 не одноповерховий, а отакий великий. Ото, кажу, ти хорошо живеш, сміється Ольга Якимівна.
Згоджується розповісти про щоденний режим у "бабдомі".

Ранком прокидаюся коли як не рано й не пізно. Якби в своїй хаті, то раньше би вставала, бо треба поратися. А сьогодні встала, постірала трошки свого. Тут є машинка, но я своє більйо нікому не даю. Руками прала. Сходила повісила на вулиці сховала, щоб його ніхто не бачив. Як підсохне, зніму і перевішу на бильця ліжка. Ото і вся робота. Ще можу почитать газети, без окулярів бачу. Виписую три, поштарка носить. Ходю, бува, на село до однієї жінки, щоб мені спідницю підшила, бо розтяглася резинка. А ще купила кохту теплу. В одної жінки, яка приїжджає у село речами торгувати. Каже: "Бери. У тебе нікого немає. Для себе живеш". Я взяла і оддала 600 гривень.
У жіночій кімнаті тепло.
Як були морози, тріснуло вікно, загадує Ольга Якимівна. Так бахнуло, шо я злякалася. Газовщик казав, шо неправильно вставили вікно, тому й тріснуло.
Прошу Ольгу Якимівну розповісти про Худоліївку.
Раніше був у Худоліївці великий колгосп. Я там пропрацювала з 19 років і до пенсії. Тоді село було ще людне. Моя нинішня сусідка Марія, працювала поштаркою. То ще великими сумками розвозила газети на велосипеді.
Доброго дня! Я вам дещо привіз. Щас будем одкривать посилки, приходьте мірять, відчиняє двері чоловік середніх років у світло-коричневій куртці і з блакитною медичною маскою на обличчі. Це депутат обласної ради двох скликань, місцевий фермер Володимир Ярошенко. Опікується притулком. Привіз посилки, які стареньким надсилають небайдужі люди з різних міст.

Ольга Якимівна дякує. Перебирає одяг, шукає іншу хустку. Її сусідка 77-річна Марія Рева неквапливо одягає світло-блакитний флісовий халат. Підперезує поперек вовняною хусткою.
Да, було діло, робила поштаркою, каже Марія Михайлівна. - А потім у мене в 1971-му народилася дитиночка, наступного року удвох поїхали в Лубни. Чоловіка не було. Там і жили до 1993-го у тих проклятих Лубнах. Виховувала дитятко сама. Працювала на разних роботах. Була й на пошті. Звідти на хлібзавод. Працювали в 3 зміни. Тяжко було, то перейшла двірником робити. 4 годи прибирала тротуари. А зими такі страшенні, шо не могла й того виконать. Потім пішла в майстерню, де ремонт побутової техніки, прибирала. Ото вже там доробила і до пенсії. А тоді повернулися в Худоліївку знакома жінка пустила. Потім тієї бабушки не стало, то ми з дитятком вдвох жили в її домі. 2016-го переїхала в бабдом, бо в хаті стало холодно, сили немає рубати дрова, опалювати. Хата стоїть закрита.
Жінка взуває теплі повстяні капці на штучному хутрі з застібкою-блискавкою спереду.
Синочок мій, Саша, теж у притулку. В Пирятинському районі, село Кроти (відстань від Худоліївки 120 км. Gazeta.ua). Так сталося, що пішов у Житомирську область. Йшов і не в силах був дійти додому, зайшов у скирту соломи. Там лежав на холоді. Його знайшли, а ніжки не врятували. Тепер у приюті, Марія Михайлівна повертається назад, де між ліжком і стінкою прикріплене вицвіле чорно-біле фото статного юнака в формі радянської армії. Було дитятко при здоров'ячку. В армії відслужив, як положено. А потім таке сталося. 22 лютого виповнилося 50 років. Жінка розповідає, що поки мала сили, навідувала сина в притулку наймала машину та їздила.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В Україні перевірять будинки для літніх людей
Хотіла забрати його сюди, щоб разом бути. Сказали, що немає таких условій. Він на колясці. А я туди не можу переїхати, бо там самі мужчіни. Тепер у мене стала сильна слабость, не знаю чи побачу його ще колись.
Розваг у притулку немає взагалі, додає жінка.
Телевізор є. Але він тільки до обіду відкритий. А потім кухарка роздає обід і закриває там все. Щоб не поламали.
Якимовна, а йдіть сюда, заглядає в двері Ольга Олександрівна.
Ольга Стусенко виходить і йде до спільної кімнати відпочинку. На столі поміж кімнатних квітів стоїть коробка з рибними консервами та ікрою мойви в скляних баночках. На дивані розкладені трикотажні светри, коробочки з ліками, теплі шкарпетки, 10 пар нового теплого кімнатного взуття. Жінку запрошують обрати собі речі.



Нам дуже помогає Володимир Михайлович. Він депутат обласної ради. Знаю його давно, мій однокласник. Однофамільці, але не родичі. У нас тут пів села Ярошенки. Як звертаюся до нього за речами, то каже: "Пиши список, я передам, може пришлють", - розповідає Олена Ярошенко. Раніше ніхто нам не допомагав. Був фермер Мокляк, який привозив продукти давав у фонд розвитку сільської ради. Цукор, борошно, олія, морква, капуста. Ми ходили по людях просили, як не було збирали садити. А так старенькі виживають за ті копійки, що платять. За воду не платимо, бо скважина. За гроші жильців купили кабінку душову. Поставили 6 вікон. 5 тисяч гривень виділила сільрада на 2 вікна і двері. Інше додав Володимир Михайлович з фонду розвитку.
Як треба продукти наймаємо машину, їдемо на базу, скупляємося. А нащот одежі то, хіба, було, територіальний центр із Семенівки привозив. Але вони привозять таке, шо куди воно годне. Тепер треба постільного але хто нам його дасть.
Володимир Ярошенко до волонтерства долучився з перших днів війни на Сході. Передавав у зону АТО продукти, в тому числі з власного фермерського господарства. Збирав та закуповував необхідні речі, медикаменти. Підтримує зв'язки з волонтерськими спільнотами по Україні.

Передаю потреби мешканців притулку волонтерам. Вони шукають потрібні речі. І пересилають сюди. Отримую на пошті і привожу. Сьогодні передали тепле взуття, продукти харчування, - каже Володимир Ярошенко. В попередніх посилках передавали ліки. Це особливо важливо, бо в них тут немає нічого. Обласне комунальне підприємство "Полтавафарм" закрили, його аптека тут була. Тепер немає. Сільський голова, поки був, привозив все що треба, як їхав. Тепер сільраду розформували, приєднали Худоліївку до Оболонської територіальної громади, а туди їхать 37 кілометрів. Без всякої згоди людей об'єднали. До Хоролу, і даже до Семенівки, було би ближче.
За проживання у "бабдомі" мешканці платять, коли отримують пенсію. Її приносить поштарка Наталія.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пенсійний вік для жінок підвищать з 1 квітня
Хто 1200 гривень віддає, хтось 1700. Не більше 75 процентів пенсії. Рештою розпоряджаються на свій розсуд, - каже Олена Ярошенко. Знімаю показники лічильників, плачу за газ та електрику. Закуповую продукти Наташа каже, що треба. Дивлюся, щоб був порядок, як дівчата прибирають. Організовую, щоб огород посадить. У нас електрики нагорає і 500 кВат. Бо ж електричний бойлер. І кожного дня стірають машинкою. У нас же морозілка. А газу десь 450 кубів.
За словами Олени Василівни, Худоліївська сільська рада будинку не допомагала. Практично все робилося в притулку силами його мешканців. Завели в будинок воду, зробили каналізацію, газифікували.
Оце приміщення передається на баланс до Оболонської громади. Борис Пустовойтов, сільський голова громади, обіщав допомагати. І зарплати нам платити обіцяв. Приїхав, подивився все, спитав що нам треба, каже жінка.
Їжу у "бабдомі" через день готують дві мешканки Худоліївки Наталія та Світлана. Часто подають супи, борщі, макарони з котлетами, компоти.

Чи добре годують і чи достатні порції, щоб наїстися? питаю у мешканців.
Если мне нужно что-то из продуктов, я иду в магазин. И другим покупаю, если что-то заказывают мне, відповідає Борис Гафулов. Нас тут кормят три раза. Не предупреждают заранее, что готовят. Меню нету.
Єслі шось нада, я в магазині купую. Буває, шо наїдаюся. Добавку? Ні, не дають, з осторогою каже Марія Михайлівна.
В селі молочко беру домашнє. Ця жінка нам то молочне варе. А свіже купую собі сама, додає Ольга Якимівна.
Після роздачі обіду співробітниці притулку закривають господарську частину і йдуть. Виходить, що вільного доступу до душової, пральної машини, кухні з холодильником та кімнати відпочинку з диваном і телевізором у стареньких немає.
А хто за ними глядітиме? Борис п'є, виносить все до чого дотягнеться, і продає. Якось кран зламав а якщо потоп влаштує? Треба щоб тут з ними був хоча б у день постійно соцпрацівник. Він то у селі є, але ніколи сюди не приходить. Може, новий голова допоможе вирішити це питання, коментує Олена Василівна.
У Оболонській сільраді обіцяють працювати над житловими умовами, які є у притулку.

Ця будівля є на балансі Оболонської сільської ради. Минулого тижня за рахунок спонсорської допомоги привезли туди харчі. Систематично допомагатимемо їм у вирішенні проблем. Маємо домовленості з окремими товаровиробниками, які надаватимуть крупи, борошно, олію, м'ясо. Створений центр соціальних послуг, який опікуватиметься цим будинком. Директору поставили задачу вивчити всі їх потреби та вирішити проблеми, розповідає заступник Оболонського сільського голови Сергій Стадніченко, 36 років.
ХУДОЛІЇВКА
Старовинне козацьке село, виникнення якого датують XVI століттям. У середині XIX століття Худоліївка була вже волосним центром, налічувала 257 дворів, у яких проживало 1758 жителів. За свідоцтвом 1863 року, Худоліївка вже мала 2039 жителів, а в 1885 році 2130. Зараз населення села складає 459 осіб. В радянські часи в салі діяв колгосп імені Чкалова та його молочно-товарні ферми. З 2003-го колгосп розформований, ферми закриті. На території Худоліївки працюють 3 фермерських господарства.
Село знаходиться на рівному віддаленні, близько 30 км, до міст районного значення Хоролу та Лубен і селища міського типу Семенівка.
Транспортне солучення в селі обмежене. Дістатися до Худоліївки можна лише рейсовим автобусом Лубни Кременчук, який виконує маршрут раз на день тричі на тиждень у п'ятницю, суботу та понеділок.
Про стару Худоліївку згадує її корінна мешканка Ольга Стусенко.

Раньше Худоліївка була великим селом. Багато людей тут жило. Помню, в дитинстві, годів 10 мені було, случилася бешиха. Мама повели мене до бабки вишіптувати. Ми йшли довго через усе село, в сусіднє. А нам назустріч везли вози з трупами і з іще живими, поскидали їх на купу. Мама сказали, люди від голоду мерли. Їх везли в ями скидати. У нас від голоду вмер тільки мамин один синок. Проти мене старший він 1927-го року був, а я 1938-го. Нас у неї семеро дітей було. Батька забрали на війну, там і вбили. Як німці прийшли, забрали єдину корову в нас. А потім голод прийшов. Ми ловили карасиків. Копали корінці. З акації гілочки і квітки їли. Вижили, бо нас мати роздала по сусідніх селах чужим людям.

Один із найстаріших православних дерев'яних храмів Полтавщини знаходиться у селі Худоліївка Оболонської територіальної громади. Пантелеймонівську церкву звели за сприяння козацьких старшин і місцевих поміщиків у 1796 році.
225 років тому село розташовувалося на невеликому острові серед боліт. Храм звели невеликий і за технологією, яка дозволяла його за необхідності розібрати та перенести в інше місце. Наприклад, у випадку ворожої осади.

По материалам: https://gazeta.ua/articles/reportage/_onukova-zhinka-mene-poyidala-skazala-scho-hochu-tikati-yak-vizhivaye-babdom-u-glibinci/1022312

Смотрите также

ЦРУ не исключает вторжение РФ в Украину
Не забудьте привітати: хто 15 квітня святкує День Янгола
У ЦРУ не виключають вторгнення РФ в Україну
США продовжать підтримку України: варіанти озвучать Байдену
"Страшенно сексуально": красуня-бійчиня Ванзант нашуміла "спекотним" фото у крихітному бікіні